Ян Собєський на Розточчі

Період життя Яна Собєського, то часи воєн, багатьох катастроф, але також перемог, які головне завдяки королеві Яну III дозволили випровадити країну з важкого стану. Особливо татарські наскоки були великою загрозою для східних коронних земель Речіпосполитої. Багато істориків за символічний визнало факт, що в день народжень майбутнього короля Польщі - 17 серпня 1629 року, навколо замку в Oлеську, де він прийшов на світ, шаленіла буря, спалахували блискавки, а також постріли татарських гармат, чиї війська підходили під замок. Ці незвичайні події оголошували народження людини, якій довелося прийняти в майбутньому багато важких викликів.

Той 1629 рік, ледве місяць по народженнях минулого короля, приніс один з найтрагічніших татарських наскоків на Польщу, які вчинили спарені орди кримська і будзяцька. На початку жовтня татари добралися в околиці Яворова і Любачева. Один з ворожих таборів був під Будомиром. Загони татар, що розсилалися звідси, зробили знищення у багатьох місцевостях повіту бедзького, в Немирові, Kровиці, Лисячих Ямах, Mолодові, Башні, Oпаці, Плазові. Був це тільки провісник того, що чекало території між Жовквою і Любачевом в половині XVII століття.

Дитячі роки провів Ян Собєський, разом із старшим на рік братом Марком, початково в Oлоську, пізіше у Золочеві, а з кінця 30 років XVII століття, тобто у віці приблизно 10 років в Жовкві. Тут, мати - Теофіла з Даниловичів, защепила у хлопців любов до вітчизни. Вказувала їм приклад своїх предків - гетьмана Станіслава Жовкевського, його сина Яна і брата Станіслава, які понесли смерть з рук татар і спочили в підземеллях колегіати в Жовкві. Брати змолоду вправлялися в рицарській майстерності, одержували науки в Кракові і на зразок магнатських синів відбули освітню подорож по Європі. Належали до роду, який впродовж двох поколінь досяг найвищих гідностей в державі і значне майно. Риси характеру і висока суспільна позиція ворожили молодим Собєським велике майбутнє.

Переломним в їхньому житті виявився 1648 рік. Після десятирічного періоду відносного спокою, навесні цього року вибухнуло козацькеповстання під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. У короткому часі потужна козацька армія, якій допомагали татари в декількох битвах, подолала польську армію і осінню підійшла до фортеці в Замосьці. Головні сили Хмельницького переходили в той час широкою лавою з-під Львова через Жовкву і Раву Руську. Козаків підтримувало місцеве руське населення, незадоволене надмірними економічними обтяженнями з боку шляхти. Русини були незадоволені також релігійною політикою держави, прямуючою до введення костьольного союзу між Східною Церквою і Західним Костелом, що ввадвлося атакою на духовну незалежність прихильників православ'я.

До виступів проти шляхти і латинського духівництва дійшло в Яворові, Потеличі і Цешанові, де переважно селяни, але також міщани нищили костели і разом з козацько-татарськими військами брали участь в завойовуванні, а потім розграбуванні міст, замків і садиб. Таким чином на початку листопада 1648 року майже цілковитому знищенні піддалися два лежачі поряд містечка- Нароль, званий тоді Флоріановим і Липське. Врятованою була Жовква, мешканці якої заплатили козакам викуп. У ще тоді православному монастирі в Крехові гостював сам гетьман Хмельницький, постать, безсумнівно непересічна і одна з найважливіших в історії України.

Баланс першого року козацького повстання, то величезні знищення, смерть і татарська неволя тисячів мешканців. Після того, як відступили війська Хмельницького, на міщан і селян, які брали діючу участь у повстанні, впала у свою чергу сурова кара. Дошкульні репресії доторкнулися кількаста мешканців Яворова.

На звістка про вибух війни брати Марк і Ян Собєські перервали свою європейську подорож і повернулися до країни. У Замосці зустрілися з матір'ю, яка там шукала захисту від війни. Незабаром дев'ятнадцятирічний Ян отримав по батьку посаду старости яворівського. Від цієї гідності почав разом свою політичну і військову кар'єру, бо відразу після повернення на чолі свого загону взяв участь у боротьбі з козацькими військами. Бойового досвіду набув в невирішеній битві під Зборовом в серпні 1649 року.

В той час напевно встиг обійняти надану через короля Яна Казимира посаду старости яворівського. Сам Яворів в результаті понесених втрат лишився в квітні 1649 року звільнений через короля з податків. Наприкінці цього року староста Ян Собєський видав для мешканців перші привілеї і приступив до відбудови знищених волостей.

Незабаром війна розпочалася заново. У червні 1651 року козацька армія була подоланна у битві під Берестечком. Староста яволівський був поважно пораненений. Рік пізніше Хмельницький переміг у свою чергу під Батогом. Козаки, мстивши за зазнану рік тому поразку, повбивали польських військовополонених, в цьому багатьох досвідчених офіцерів. Поміж них був Марк Собєський, брат майбутнього короля. Тільки завдяки збігу обставин Ян не взяв участі у битві, завдяки чому врятував життя. У 1652 році став єдиним спадкоємцем потужної фортуни Собєських.

Не мав однак досить часу, щоб зайнятися своїми волостями. Від 1653 року посилилися воєнні дії, до яких по переяславській угоді, в 1654 році долучилася Москва. У вересні і жовтні 1655 року козацько-російська армія добралася на території воєводства руського і белзького. Цього разу Жовкві не вдалося уникнути грабежу і знищень. Спустошений козаками був також Любачів. Памяткою цих подій є дзвін "Lubas", який висить до цього дня на любачівській башті костелу, заснований в 1656 році, в першу річницю цих трагічних для міста подій.

В той час на територію ослабленої Речіпосполитої вторглися також шведські війська короля Карла X Густава. У безнадійній ситуації частина польських військ перейшла на сторону шведів. У цьому гроні опинився також загін полковника Яна Собєського. У шведській службі Собєський перебував пів року. Брав участь у відомій експедиції Карла Густава над Сан, під час якої загін Яна Собєського переходив у березні 1656 року трактом замойським через Нероль, Плазів, Олешичі до Ярослава. Під час свого походу військ Карла Густава були атакувані відділами Стефана Чорнецького і селянських партизанів. Сліди цих сутичок залишилися до цього дня в місцевій традиції околиць Любачева.

Наприкінці березня 1656 року Собєський опустив ряди шведів і перейшов на сторону короля Яна Казимира. За цей крок отримав від монарха в травні цього року гідність великого коронного хорунжого. Свій більш ранній адюльтер заплатив, беручи участь під командою Стефана Чорнецького і Юрія Любомирського у боротьбі зі шведами, а пізніше з семигорським наскоком князя Юрія II Ракочого, потім брав участь у війні з Москвою і козаками. Схожа постава знаходить, як зауважило багато дослідників, аналогію до героя письменника Сенкевича,Андрія Kмитича, який подібно як Собєський, боротьбою за свободу вітчизни звільнився від тавра зрадника і повернув втрачену шану. У липні 1657 року Собєський брав участь в переможній битві з Семигродянами під Maгеровом, недалеко Жовкви. У кінцевій частині "Потопу" саме в магерівський битві був важкопоранений також Кмитич, який закінчив тим самим свою воєнну епопею і здобуває руку коханої.

Тема кохання не з'являється в цьому місці випадково. У 1655 році двадцятирічний полковник Ян Собєський познайомився у Варшаві з Марією Kaзимирою d'Arquien, молоденькою дівчиною при дворі королеви Луїзи Марії. Красива француженка стала його великим, життєвим коханням. То до неї адресував сповнені ніжності листи, що починаються завжди від слів: "єдина душі і серця потіхо, найвродливіша і найлюбиміша Maрусенько [sic!]". Мимо взаємного почуття дороги Яна і Maрусеньки в 1658 році на час мусили розійтися. Марія Kaзимира одружилася з Яном Замойським, воєводою сандомирським, представником магнатського роду, переважаючого значенням і багатством Собєського.

Лише десять років пізніше, в 1665 році, після смерті Замойського, Ян і Марія Kaзимира з'єдналися подружнім зв'язком. Їх шлюб, інспірований королевою Луїзою Марією, зв'язаним був з профранцузькою і реформаторською політикою садиби. Ці дії зустрілися із спротивом шляхти і спричинили вибух заколоту Юрія Любомирського. Після козацьких, шведських і московських воєн країну охопив винищуючий домашній конфлікт. Пов'язаний з королівською садибою Ян Собєський, який обійняв установу великого коронного маршала, а пізніше став польовим коронним гетьманом, мусив знову стати до боротьби. Рокошани, вважаючи Собєського своїм ворогом, в липні 1665 року спустошили його жовківські маєтки. Після двох років сутичок, заколот безповоротно закінчився після смерті Любомирського.

На початку 1667 року Ян і Марія Kaзимира перебували разом в Жовкві. На переломі травня і червня року прибули на коротко до Яворова, і звідси Maрусенька виїхала до Франції. Собєський хворобливо пережив розлуку і супроводжуючі її непорозуміння, а потім і понад річну розлуку. У одному з листів жалівся до своєї коханої дружини: "Aлеж також тут тепер на цей Яворів і дивитися я не можу, згадуючи на роз'їзд і що Celadon [Собєський] ледве не найгірше від всіх місць від своєї найкрасившщої трактувався Astrei [Марії Kaзимири]".

Гетьман однак незабаром був викликаний знову на поле боротьби. Після укладення миру з Росією до спору про східні землі Речіпосполитої долучилася Туреччина, яку підтримали татари і козаки гетьмана Петра Дорошенка. Маючи невеликі сили, Собєський в жовтні 1667 року закрився в укріпленому таборі під Підгайцями, де після двох тижнів облоги відніс величезний мілітарний і дипломатичний успіх. Не захистило це однак його руського майна від повторного знищення через татарські загони. Однак завдяки підгаєцькій перемоз,і Собєський набув великої слави, що наступного року спричинилося до переказу йому булави великого коронного гетьмана.

У грудні 1667 року Собєський по трудах воєнної кампанії відпочивав в Жовквi, утримуючи постійний кореспонденційний контакт з Maрусенькою. У святвечір святого Миколая, 5 грудня, дізнався від неї про народженнями в Парижі первородного сина Якова. Його хресним батьком став сам король Франції Людовик XIV. Собєський у свою чергу писав до дружини не без певної гордості: "Я його тут в Польщі кажу звати старостою яворівським, бо і я довго це ім'я носив і я мав добре щастя до людей під цим ім'ям".

Чергове поворот в історії Речіпосполитої наступило в 1668 році. В результаті зречення короля Яна Казимира, гетьман Ян Собєський виростав до ролі однієї з найважливіших осіб в державі. Вже тоді міг обійняти кермо уряду. На трон шляхта вибрала однак недолугого Михайла Koрибута Вишньовецького. Тоді гетьман зв'язався з профранцузькою, так званою, опозицією буркотунів. Одну з відмінностей, розмежувальних королівську садибу і гетьманську опозицію, було питання ставлення до козацької справи. Собєський був прихильником угоди з козаками за принципом гадзяцького союзу з 1658 року, яка передбачувала перетворення Речіпомполитої з двох на три народи. Крім Польщі і Литви у складі держави опинилася б третя складова частина - Руське Князівство, базоване на нобілітованій козацької старшині і сильній армії, здібної протиставитися загрозі з боку Росії і Туреччини. Собєський в одному з листів писав: "Мир був в Польщі, по-старому потрібно їхати на Україну і там з козаками змагатися".

Королівський вибрав однак дорогу конфронтації, що штовхнуло нового козацького главу гетьмана Петра Дорошенка до пошуку союзника в Туреччині. Це в свою чергу провадило до польсько-турецької війни. Вступна боротьба з козацькими і татарськими військами, які мали місце в ІІ половині 1671 року закінчилися успіхом польської сторони.

Тим часом гетьман Собєський господарював у своєму маєтку. У березні 1671 року в дорозі до Яворова мав певну немилу пригоду. Перебував в той час у Львові, але як писав до своєї дружини: "Для того, щоб провентилюватися в слабкому по-старому здоров'ї моїм, для огляду такої великої шкоди, яку вода зробила [навесні - прип. Я. M.], я виїхав був на три дні до Яворова; де їдучи, я заподіяв собі ще шкоду, бо мені шабля моя кохана в золото облямована з санок випала і згинула".

Тінь загрози з Туреччини, однієї з тодішньої мілітарної могутності, стала реальністю у літку 1672 року. У серпні армія султана Мехмеда IV увійшла в границі внутрішньо посвареної Речіпосполитої. Турки,яким допомагали татари кримського хана Селім Герея і приязні козацькі відділи гетьмана Дорошенка, по десятиденному захисту здобули Кам'янець Подільський - головну фортецю Речіпосполитої. В день оголошення капітуляції, 26 серпня, згинув її захисник- стільник перемишльський Юрій Володийовський, герой роману Генріха Сенкевича.

Місяць пізніше, 20 вересня, турецька армія підійшла під Львова. Місто по декількаденній боротьбі заплатило туркам викуп. Водночас на початку жовтня розпочалися польсько-турецькі мирні переговори. У їх тракті султан висловив згоду на грабіжницьку вилазку татарів. Татарські сили, поділилися на три головні згрупування, налічуючі разом близько 20 тисяч ординців, підсилених турецькою і козацькою їжею, 2 жовтня рушили всередину Речіпосполитої. На північний захід від Львова попрямував сильний загін татар,під командуванням Aзамета Герея, брата хана Селіма Герея. Впродовж майже тижня татари безкарно спустошували території навколо Яворова і Любачева.

Дієво поставився ворогам Яворів, але розташовані далі на північ території були в значній мірі зруйновані. Повністю або частково знищених було багато сіл. Втрати зазначено в Бігалях, Старому Брусні, Хотилюбі, Дахнові, Старому Яжеві, Лукавці, Новим Люблінці, Новим Селі, Oпаці, Підемщизні, Радружі, Щуткові,Жукові. Постраждали всі околишні містечка: Цешанів,Любачів, Нароль, Немирів, Oлешичі і Плазів. Значних втрат зазнало населення, вбите або захоплене в неволю. В самій Жовкві стояв турецький гарнізон, а татари і козаки в дошкульний спосіб спустошували околишні маєтки. Зберігся лише монастир в Kрехові, який, після короткого опору, заплатив татарам викуп.

Гетьман Ян Собєський вирішив атакувати зайнятих грабуванням татар. Маючи близько 3500 загонів і драгунів, провів одну з найбільш незвичайних кавалерійських кампаній в історії польської армії, яка була названа: "експедиція на татарські загони". При несприятливих погодніх умовах, впродовж майже двох тижнів польські відділи подолали у безустанній боротьбі понад 300 кілометрів. Шлях походу пробігав в першій фазі також в околицях Любачева і Яворова. У днях 6-7 жовтня гетьман переміг менші татарські відділи під Наролем, Равою Руською, Цешановим і Любачевом, щоб цілком розбити загін татар Aзамета Герея у битві під Немировом.

Під час двотижневих боїв військам Собєського вдалося звільнити кількадесят тисяч мешканців, взятих в неволю. Татари притому зазнали значних втрат. Піймано в неволю високих рангом військовополонених, а також здобуто багату здобич. Погром татар підсолодив гіркоту польсько-турецького трактату, складеного 18 жовтня в Бучачі, на підставі якого країна втратила Поділля з Кам'янцем.

Рік пізніше Rечипосполита в обличчі турецької небезпеки наважилася на значне зусилля і виставила сильну армію. У жовтні 1673 року на полях під Жовквою, між Глинськом і Старою Скварявою, на протязі кільканадцяти кілометрів відбувся огляд, тобто показ коронних військ. Люстрацію відділів зробив вже хворий король Михайло Koрибут Вишньовецький, яке супроводжували найвищі сановники і командувачі з великим коронним гетьманом Яном Собєським на чолі.

У листопаді 1673 року під Хотимом гетьман здобув одну з найбільших перемог. Проголошений також став рятівником вітчизни. На величезній хвилі популярності в травні 1674 року, після смерті свого попередника, був винесений на трон як Ян III Собєський. Мав тоді сорок чотири роки.

По охопленню урядів Ян III пробував змінити дотеперішню ситуацію через відмінення союзів. Задумав закінчити винищуючі війни на південному сході і з допомогою Франції зміцнити позицію Речипосполитої над Балтикою. Для ведення переговорів з послом Людовика XIV вибрав Яворів, де був складений 11 червня 1675 року таємний польсько-французький трактат проти Брандербургії і Австрії. У цей період в Жовуві відбулися також розмови з московськими послами, а в Яворові мала місце зустріч з посланцями татарського хана. Руське майно короля відіграло важливу роль в перший період урядів нового короля Польщі.

Незалежно від початкових планів, загроза з боку Туреччини змусила Яна III до продовження боротьби з Півмісяцем. Ці бої закінчилися успіхом військ Речіпосполитої, які в 1675 році подолали татар під Львовом, а в 1676 році витримали кількатижневу облогу під Журавnем. Після підписання мирної угоди закінчилася п'ятилітня польсько-турецька війна.

Настали роки омріяного миру.Кра]на почала повільно підніматися з руїн. Ян III, крім державних справ, з властивою йому енергією, зайнявся відбудовою своїх руських волостей, також Жовкви і Яворова. Села залюднював новими поселенцями. Поміж них були також військовополонені з численних воєн, в цьому турки і татари, які швидко вросли в християнську спільноту. Сліди заселення військовополонених ще довго були також на території посади любачівського старостату і сусідніх приватних маєтків (Стара Гута, Лисячі Ями, Лівча, Oлешичі, Старий Диків).

Майно свій збільшив завдяки купівлі села під Варшавою, яке королева Maрусенька назвала Віляновом. Повстала тут варшавська королівська резиденція. Король пам'ятав теж про свої улюблені місцезнаходження під Львовом. У Яворові відбулися в 1678 році гучні урочистості хрещення принца Олександра, першого сина, народженого по виносу Яна Собєського на трон. Любив також розточанські ліси і часто тут полював. Мисливство приносило йому велику радість. Полюючи свого часу в Глинську під Жовквою король "весело повернувся, вполював вовка одного і двох зайців". Згідно традиції, мав тут декілька невеликих мисливських садиб (Горинець, Лівча, Дахнів, Kрехів).

У 1683 році перед реальною турецькою загрозою Ян III вирішив доконати розрив союзу з Францією і на заключення союзу з імператором Леопольдом І. Коли виявилося, що велика турецька армія попрямувала на столицю імператорства, виконуючи союзницьких зобов'язання, вирушав під Відень. Керувався при цьому вигодою країни. У листі до польового коронного гетьмана Миколи Героніма Синявського написав, що "краще в чужій землі, з чужим хлібом, в асистенції всіх сил Імперії [.] воювати, ніж самим захищатися".

Переможна битва під Віднем, сточена в неділю 12 вересня 1683 року, була подією, якої значення виходить за рамки епохи. Ян III Собєський підтвердив свою славу завойовника турків і на тривало записався в історії. Успіх віденського походу підтвердила мене вдала, але сточена із сприятливим фіналом битва під Паканами на початку жовтня цього року. Європейська експансія турків була затримана.

Ян III повертався до країни з багатою здобиччю. Взятих до неволі турків відіслано до Жовкви, а візирські шатра до Лобзова під Краків. У жовківському і явоківському сховищах складено частину здобичі. Навесні 1684 року відбулися урочистості вшанування перемоги з участю представників імператорства і європейських королівських дворів, а також папського нунція. В жовківській колегіяті мало місце святкове богослужіння, а в яворівській садибі влаштовано прекрасні бенкети на честь гостей. Короля вітав також яворівський війт, який від імені мешканців жертвував йому плуг, борону, віз і 6 сивих волів, після чого відбулася забава з участю королівської пари. Цей останній факт вказує на близькі відношення, з'єднуючі Яна III зі своїми підданими.

В останні роки свого врядування, король продовжував антитурецьку політику у рамках Святої Ліги з імператорством, Венецією і папством. Не отримав вже однак значущих мілітарних і політичних успіхів. Не вдалося йому повернути втраченого в 1672 році Kaм'янця. Зусилля, що робилися з цією метою Яном III, плодоносили лише в 1699 році, вже за панування його наступника - короля Aвгуста II.

Король Ян III Собєський помер 17 червня 1696 року в вілянівськім палаці. Мимо хвороби, хотів ще перед смертю відвідати свої руські волості.
Маєток жовківський і посада яворівського старости, доведена до розквіту через короля, ще деякий час належали до Собєських. Яворів змінив власників в 1716 році, після смерті королеви Марії Kaзимири, а Жовква в 1740 році після смерті Марії Кароліни де Bouillon, доньки принца Якова. Обидві місцевості часи розквіту мали вже тоді за собою.

У період володіння руським майном гетьман, а пізніше король Ян III мав численних сусідів, з якими підтримував добрі відносини. Винятком був всього лише Андрій Ладохівський з Kраківця, з яким Собєський в перших роках урядів посадою старости яворівським провадив суперечки. Розташована по сусідству посада старости любачівського в ІІ половині XVII століття була переважно в руках осіб, близько пов'язаних з гетьманською садибою, і пізніше королівським, а навіть поєднаних з ним сімейними узами, як князь Юзеф Карл Любомирський, який одружився на принцесі Teoфілії Луїзі з князів Острогських-Заславських, небогу короля Яна III.

Поблизу Яворова лежав також один з маєтків приятеля і соратника Яна Собєського, Миколи Героніма Синявського, волинського воєводи і польового коронного гетьмана, власника Oлешичів. Його сином був Адам Микола Синявський, краківський каштелян і великий коронний гетьман, активний учасник політичного життя Польщі за панування Aвгуста II. У 1710-1727 роках, як власник сусіднього олешицького майна, був також любачівським старостою. Значно спричинювався до господарського розвитку околиць Любачева, закладаючи відому криштальну гуту. Дружиною Адама Миколи була Єлизавета з Любомирських Синявська, видатна індивідуальність своєї епохи, яка починала свою кар'єру при дворі королеви Марії Kaзимири. У 1720 році відкупила від принца Koнстантина Вілянів, і таким чином подбала про спадщину по Яну III Собєського. Синявська часто перебувала у своєму любачівському маєтку, померла в олешицькому палаці в 1728 році.

Одним з найближчих приятелів Яна Собєського з військових кіл був також Андрій Moджейовський, герой з-під Відня, власник, лежачих поблизу Яворова, волостей великооківських. Ян III виніс до сенаторської гідності іншого свого сусіда – Вікторина Стадницького з Немирова,любачівського каштеляна, а пізніше перемишльського, полковника белзького. Королівськими ротмістрами були також: Адам Антон Белжецький, каштелян перемишльський, пізніше белзький, власник цешановських маєтків, Стефан Ян Сильницький, староста бучньовський, подільський хорунжий, спадкоємець Нароля, а також Петро Феліціан Телефус тоді галицький, пан в Горинці. Близьким співпрацівником короля був також Станіслав Сигизмунд Друшкевич, каштелян любачівський, комісар козацьких військ під час віденської експедиції і учасник чергових воєн.