Шлях походу гетьмана Яна Собєського на татарські чамбули в 1672 році ( від Нароля до Яворова)

В розточанській спадщині Яна Собєського одною з найважливіших подій є відома експедиція на татарські загони в жовтні 1672 року. Ця кампанія, після битв в 50 роках XVII століття, належала до останніх збройних подій на території Розточчя, в яких Ян Собєський брав особисто участь, а в цьому випадку також командував як коронний гетьман, виконуючи водночас функцію великого коронного маршала.

Похід на татар пов'язаний був з польсько-турецькою війною, яка вибухла в серпні 1672 року, а був елементом тих конфліктів, що тривають вже від 24 років ,про південно-східні землі Речі Посполитої. Потужна армія султана Meхмеда IV, званого Aвджи, тобто Мисливець, перейшла границі Польщі. Турецьким військам допомагали татари кримського хана Селім Герея і дружні козацькі відділи запорізького гетьмана Петра Дорошенка. Річ Посполита, ослаблена внутрішнім конфліктом, не могла протистояти перевазі ворога. Після десятиденного захисту впав головний пункт польського опору - фортеця в Кам'янці Подільському. В день оголошення капітуляції, 26 серпня, згинув її захисник- стольник перемишльський- Юрій Володийовський, герой Трилогії Генріха Сенкевича.

Через місяць, 20 вересня, турецька армія під проводом Каплана Паші підійшла до Львова. Мало підготовлене до захисту, місто після декількаденної боротьби відкупилося перед турками. На початку жовтня розпочалися польсько-турецькі мирні переговори. Водночас султан виразив згоду на грабіжницькі вилазки стоячих під Львовом татар. Сили Oрдинців, поділені на три головні згрупування, налічуючі разом близько 20 тисяч вершників, підсилені турецькою і козацькою їжею, 2 жовтня рушили всередину Речі Посполитої.

На північний - захід від Львова попрямував загін татар, під командуванням солтана Aзамета Герея, одного з синів кримського хана. Впродовж майже тижня татари, рухаючись в напрямку Яворів-Любачів-Taрноград-Biлгорай, безкарно пустошили території на правому березі нижнього Сану, Розточчя і південну Любельщизну. Шлях походу oрдинців позначали палахкотливі містечка і села, які раніше були пограбовані, татари вбивали і викрадали до неволі їх мешканців.

Великі втрати занотовано також в околицях Любачева і Немирова. Повністю або частково знищені були багато сіл, постраждали майже всі містечка. Значні старти зазначено в Лукавці, де татари вбили 2 кметів і 108 забрали в неволю. До неволі потрапили також 36 мешканців двох сусідніх сіл : Щуткова і Бігалів. У неволю потрапили також мешканці Дахнова. Інколи ми знаємо про конкретних осіб, викрадених в неволю. Найзнаменитішою з них є Марія Дубневичева, дружина війта з Радружу, яка після 27 років щасливо повернулася з неволі до сімейного села; її драматичну долю описано в оповіданні: "Коротка історія про Жінку, з в'язниці татар прибулу". В руки ординців потрапив також невідомий з імені руський ксьондз з Підемщизни і якийсь Іван Maтущак зі Старого Брусна.

В процесі татарського нападу, а також і опору, що протиставлявся мешканцями ,була знищена церква в Новому Люблінці. З пожежі врятувалася ікона Богоматері, що славилася доконаними чудодійствами. Багато святинь лишилося спустошених, напр. в Новому Селі біля Цешанова, чи Старому Яжеві біля Яворова. Під час тієї "воєнної руйнації" і "туреччини", як називають в історичних джерелах татарські наскоки, пропало також багато привілеїв, на яких опиралося функціонування руських парафій. Такі втрати зазначено в Хотилюбі, Oпаці, Підемщизні, Жовкві. Деякі святині, згідно з місцевими переказвми,змогли протистояти загарбникам. Так було в, оборонній зі своєї природи, церкві в Радружі, а також в Плазові, де мешканці воювали з татарами на "стришку" місцевої церкви. Дієво протиставився ворогові монастир в Kрехові, в якому заховалося багато навколишнього населення. Від ядра, що вистрілила з однієї з монастирських гармат, загинув татарський командувач. Погроза помсти загарбників не відбулася завдяки посередництву ,перебуваючого в дружніх стосунках з турками і татарами, козацького гетьмана Петра Дорошенка. Дієво оперся ворогам Яворів, але Жовква,яка лежить ближче Львова, була захоплена турецькими відділами, а татари і козаки в дошкульний спосіб спустошили навколишні маєтки.

В той час нечисленні польські відділи, які уникали сутичок з багато разів сильнішим ворогом ,збиралися в Kрасниставі. Командування ними обійняв гетьман Ян Собєський. Вдалося йому зосередити біля собе 3-4 тисячі возів і драгунів. Завданням цих відділів було те, щоб заслонити головне польське згрупування під Голубом, біля Вісли і Вепра, де, в присутності короля Михайла Koрибута Вишньовецького ,зосереджувалося посполите заворушення.
Гетьман Собєський вирішив однак атакувати занятих грабежом татар. Хотів ,з однієї сторони, запобігти більшим знищенням країни, а з другого боку, завдяки очікуваній перемозі над Кримською Ордою, ослабити гіркоту поразки Речі Посполитої. Успіх польської армії мав бути також важливим аргументом в мирних , а властиво капітуляційних, переговорах, котрі вже по сприятливому закінченню експедиції завершилися однак, принижуючим для Польщі, трактатом в Бучачі(18 жовтня).

Плануючи експедицію, Собєський бачив свої козирі в операційній швидкості армії і діленні татарських сил на декілька угрупувань, розкинутих на значному просторі на північ і захід від Львова. Завдяки справно проведеному ударі, міг дієво відтяти татар від головних сил, розбиваючи самостійно діючі окремі татарські згрупування. Вирішив діяти швидко і рішуче, використовуючи несподіванку. До цієї мети використав всього лише кавалерію, оперуючу так званим комуніком, тобто самими кінними солдатами без табору.

Розпочалася одна з найбільш незвичайних кавалерійських кампаній в історії польської армії, названа "експедицією на татарські загони". Є вона відносно добре знана завдяки листам гетьмана Собєського до короля Михайла і сучасним звітам, до яких належить: "Щоденник погрому татар від Kрасноброду до Kaлуша", написаний 15 жовтня 1672 року на потреби королівської двору, безсумнівні з інспірації і не без участі самого Яна Собєського, головного героя того "погрому", а також анонімний " Щоденник походу коронних військ проти нишпорячих татар і загород, що бере свій початок з дня 4 octobr до 19 того ж,Р. 1672" переписаний "з табору під Гошевом", вже після закінчення збройних дій і заключенню мирного трактату. Шкода, що не збереглися написані листи 8 і 9 жовтня гетьманом до дружини Марії Kazимири, коханої Maрусеньки. Містили вони докладні звіти про боротьбу під Любачевом, Немировом і Яворовом. Ці листи були перехоплені ворожим гетьманові прибічниками королівства і ,на жаль, пропали.

Першим ділом гетьман Собєський вирішив розбити загін татар, під командуванням солтана Aзамета Герея. Татари, після декількох днів грабежів, поверталися вже із здобиччю у бік Львова. Вже 5 жовтня польські сили рушили на південь, у напрямі Замосьтя. В той час до сутички з татарами дійшло під Равою Руською. Висланий там гетьманом декілька днів раніше під'їзд під командуванням ротмістра Опанаса Mйончинського, розбив один із загонів татар. Під час сутички згинув Зор- Мура, татарський командувач. Звільнено також ясир, що супроводжувався татарами. Декілька годин пізніше, вже вночі з 5 на 6 жовтня, вірні Речі Посполитій козаки гетьмана Михайла Ханенка розбили під Kраснобродом відділ татар і козаків Петра Дорошенка, попереджаючи тим самим дії кавалерії Собєського. Гетьманські війська мусили однак докінчити, розпочату Ханенком, справу. Розпочався вилов татар, які заховалися в будівлях і в околишніх лісах. Підчас сутичок згинув татарський командувач, а багато інших потрапили до неволі.

Після короткого відпочинку, подальший напрям польської акції кавалерії визначали заграви пожеж. Гетьман написав в листі до короля: "Побачили ми від Наролю по сам Перемишль палаючі вогні", досконало видимі з розточанських узгір'їв . Ці видимі ознаки присутності татар на території Надсяння підтвердили під'їзди і зізнання військовополонених.

Надвечір 6 жовтня, згідно "Щоденнику погрому татар"., гетьман "спричинивши Військо рушив під Нароль запалений вже, і там на два Загони вдарив". Акцію провів полк князя Олександра Oстрогського, що йшов в передній охороні, під командуванням поручика Христофора Ласко. Татар, які були захоплені зненацька, цілком розбито. Втікаючих притиснуто до Taнви. Тут вони були вирізані або потопилися в ріці, що піднялася після дощу. До пізньої ночі наздоганяли і виловлювали залишки ворогів, що ховалися по лісах. У листі з поля бою гетьман Собєський доповідав королю Михайлу, що "живцем кільканадцять значних Mурів взято, а двоє загинуло, то є Батера і Aйзах, Mурі також значні". Відбитим був ясир: від 2 до 4 тисяч "Шляхтанок, і діти простого люду". Повернено також загарблену здобич, в цьому стада худоби. Після цієї сутички гетьман дав військам декількагодинний відпочинок.

Біля півночі рушили в подальший похід, керуючись на палаючі на півдні поселення. У листі до короля з-під Нароля гетьман писав: "Я сам з військом йду на Любачів, де найбільші вогні видно". Мав інформацію про Орду, що поверталася з ясиром недалеко Kраковця, і туди задумав на початок вдарити.
На світанку, в п'ятницю 7 жовтня, загін поручика Романа Лінковича, що йшов попереду, взяв до неволі декілька татар, які відлучилися від табору і палили села. Напевно недовго потім цей сам відділ добрався до палаючого Цешанова, де наштовхнувся на грабуючих татар одного торгаку, тобто команди. Ворог був швидко добровольцями розбитий,а частково взятий до неволі. Ефект цієї сутички описав гетьман в листі до короля Михайла Koрибута Вишньовецького з 8 жовтня; коротка інформація про боротьбу під Цешановом знаходиться також в "Щоденнику експедиції". Ці історичні звіти доповнюють місцеві перекази, згідно з якими у боротьбі з нападаючими брали участь також мешканці містечка, а деякі з них за свою поставу були навіть пізніше нобілітовані. Татари були вигнані у напрямі багна і ставу, де багато з них потопилося. У сутичці загинув один з татарських сановників. Убитих, однаково ворогів, як і власних солдатів, поховали в кількох могилах.

Від військовополонених, взятих поручиком Лінковичем в ранішніх сутичках під Цешановом, дізналися, що місцем, де мав бути закладений головний татарський табір є Немирів, містечко, розташоване на схід від Любачева. Там також прямував головний загін татар Aзамета Герея, який знаходився в той час в околицях Горинця. Була це дуже важлива інформація, яка довела до зміни подальшого напряму маршу. З-під Цешанова, а напевно ще з-під Плазова польські відділи повернули на південний - схід. Рухаючись через Лівчу і Бкусно, прямували старим трактом у напрямі Горинця. Водночас відокремлену частину відділів направив Собєський прямо на південь, у напрямі Любачева, із завданням боротьби з переходячим тим шляхом ворогом, а потім допомогою головним силам під Немировом. Таким чином, гетьман застосував улюблений ,обходячий збоку маневр, метою якого було оточення і цілковите знищення ворога, так, аби не дати йому втекти і звільнити при цьому ясир.

У напрямі Любачева направив по черзі два загони кавалерії, один під командуванням Стефана Бідзинського, коронного караульного, другий-під командуванням ротмістра Станіслава Саріуша Лазнінського. Ці відділи, діючі під Цешановом і Любачевом, натрапили на загони татар, що поверталися із заходу, в яких згідно "Щоденнику погрому".: "значну зробивши шкоду, ясиру по кількасот відбили, живцем декількох взяли". Були це важкі битви, заплачені смертю двох і раненням двох інших товаришів з-під прапора Лазнінського.

Під час передполудневих боїв в околицях Любачева основні сили Собєського проходили через Брусно, де наштовхнулися на "багато дуже худоби і дітей немало, на кочовищі Татарському покинутих". В ворожих відділах виразно давалия взнаки ознаки паніки. Під Горинцем гетьман догнав татар, непомітно обійшов їх охорону зі заду і в околиці Радружу опинився близько до головної татарської колони, що йшла на Немирів. Тут, "будучи свідомим шляхів частих і переправ" - як писав у звіті до короля, розпочав удар на татар. З метою обходження збоку ворога, вислав у напрямі Немирова підсилений відділ поручика Романа Лінковича, який непомітно оминув лісами головні сили Aзамета Герея і атакував його чоло від сходу. У той же час, від півночі і заходу до боротьби включилися інші польські загони, що також поверталися з-під Любачева.

Розпочалася битва, яка незабаром переродилася в менші сутички, а на завершення в інертну втечу татар у різних напрямах, також назад, до Любачева. При відносно невеликих власних втратах, розбито головні сили загону татар. Згідно "Щоденнику погрому".: "Згинуло 6 або 7 значних Mурів, а інших трупом кілька шляхва на дві значні милі лишилися. Взятий Tугай Мура живцем, а інших кількадесят. Діти, білихголів, іншого дворянського і простого люду y на дванадцять тисяч відбито". Солдатам дісталася багата здобич. Сам татарський командувач з кількадесяти людьми зміг втекти. У боротьбі відзначилися командувачі, пов'язані з околицями Любачева : Микола Геронім Синявський, тодішній великий коронний хорунжий, пізніше польовий коронний гетьман, власник Олешичів, а також ротмістр Андрій Moджейовський з Великих Очей, пізніше надвірний коронний скарбник, полеглий під Віднем.

Наступного дня, в суботу 8 жовтня, солдати збирали звільнених з неволі дітей, яких відіслано до ближнього монастиря, мабуть в Щеплотах біля Грушева. В той час комендант замку в Яворові на чолі свого екіпажу розбив залишки татарського війська, звільняючи решту полонених. Поразка загону татар Aзамета Герея була повна.

Ніч з 8 на 9 жовтня провів гетьман в Koханівці, недалеко Яворова, а потім ще протягом декількох днів провадив далі експедицію, розбиваючи татар вже на землі галицькій, по черзі під Koмарним і Петранкою.

Битва під Немировом була першою великою перемогою впродовж цілого, сповненого трудів і самопожертви, проходу польської кавалерії. Головна боротьба відбулася на тракті між Радружем і Немировом. Менші сутички обійняли однак майже всі околишні місцевості. Боротьба з татарами на початку жовтня 1672 року, чи в попередніх роках, міцно вкоренилася в локальній традиції. Слідами по цих боїв були, збережені ще в деяких поселеннях до цього дня, кам'яні хрести, звані "турками" (Башня Дольна, Стара Гута, Лисячі Ями, Любачів, Kровиця, Підемщизна, Радруж). На місці звільнення ясиру вдячне населення будувало каплички (Нове Брусно, Новини Горинецькі). Ще довго передавалися з покоління до покоління розповіді про боротьбу з, оточеними зловісною легендою, татарами (Борова Гора, Mолодів, Радруж, Синявка). У Цешанові і Немирові (1883р.), а пізніше також в Наролі (1972р.) були поставлені пам'ятники, присвячені Яну III Собєському, завойовникові Півмісяця.